ЗБЕНТЕ́ЖУВАТИ, ую, уєш, недок., ЗБЕНТЕ́ЖИТИ, жу, жиш, док., перех.
1. Виводити із стану спокою; хвилювати, тривожити. Різні враження збентежували людську душу (Мирний, V, 1955, 305); Його стурбували нові ідеї, привезені сином; його збентежила палка синова розмова (Н.-Лев., І, 1956, 456); Пляма від червоного вина на скатертині в стравниці дуже збентежила її — то, гадала вона, був недобрий знак, пересторога (Скл., Святослав, 1959, 34); // тільки док. Злякати. І не збентежить анітрохи їх, Щоб в наші дні тут даль була. Хоча, по правді, й нас, закоханих, Злякати відстань не могла (Дмит., В обіймах сонця, 1958, 72).
2. Викликати замішання, ніяковість у кого-небудь. Розмаїті мрії перебив князь. Софія з усміхом встала до нього на вітання.. Той прихід її не здивував зовсім і не збентежив (Л. Укр., III, 1952, 504); Невдоволений тон Гармашихи і винувато схилена голова Мусія, і стриманий усміх Остапа мимоволі збентежили трохи дівчину (Головко, II, 1957, 580).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 428.