ЗБЛІ́ДНУТИ, ну, неш; мин. ч. зблід, ла, ло, мн. зблідли; док.
1. Втратити природний колір обличчя, стати блідішим. Погонич вибирав з сіна гарбузці й викидав на шлях. В Балабухи душа неначе вмерла. Він зблід, потім почервонів, потім, знов зблід (Н.-Лев., III, 1956, 28); Побачивши страшного ворога тут же перед собою, вони [бояри] зблідли й затремтіли (Фр., VI, 1951, 15); Раптом почулося гарчання собак, тупіт коней.. Ганна зблідла, нервово підвелася з місця (Ів., Тарас. шляхи, 1954, 349); Боженко глянув на Савку так грізно, що той зразу ж зблід (Довж., І, 1958, 170); // Змарніти. Я не стара. Зблідла з журби (Барв., Опов.., 1902, 268); Щось останнім часом зблід Олекса на лиці і ночами дихає хрипло, неспокійно (Цюпа, Назустріч.., 1958, 253).
Зблі́днути як полотно́ (кре́йда, смерть, стіна́ і т. ін.) — зробитися дуже блідим. Вона зблідла як полотно, й золоті брови її тепер здавалися темно-бронзовими (Собко, Срібний корабель, 1901, 271); — Кажу Марусі: «Чи ти знаєш, що твій чоловік усе до шинку ходить?». Вона зблідла як крейда, мовчить (Вовчок, І, 1955, 239); Василина зблідла як смерть, стояла, згорнувши руки, і трусилась (Н.-Лев., II, 1956, 56).
2. перен. Стати світлішим або менш яскравим. Холодні роси сідають йому на постоли, небо зачервонілось і зблідли зорі (Коцюб., II, 1955, 331); Свічка зблідла (Кучер, Пов. і опов., 1949, 43); Промінь на заході зблід, востаннє затремтів і непомітно розтає (Донч., Вибр., 1948, 151); // Втратити виразність, барвистість. Мелашка здалась йому тепер вдвоє кращою. Червоний мак на голові зблід перед її красою (Н.-Лев., II, 1956, 309); // Втратити свіжість, яскравість кольору. За шість років змінилася трохи й картина страшного суду. Вона вицвіла, рум’янець на щоках в архангелів зблід (Донч., III, 1956, 31).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 447.