ЗБІЛІ́ТИ, і́ю, і́єш. Док. до білі́ти. Начко збілів при цих словах, а потім його обличчя облилось живим рум’янцем (Фр., VI, 1951, 256); Збіліла [Мокрина], як хустка, хоче щось промовити — не здола (Вовчок, VI, 1956, 336); Сулятицький збілів, як стіна (Гжицький, Опришки, 1962, 82).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 442.