ЗГАНЯ́ТИ, я́ю, я́єш ЗГО́НИТИ, ню, ниш, недок., ЗІГНА́ТИ і розм. ЗОГНА́ТИ, зжену́, зжене́ш, док., перех.
1. Примушувати покидати певне місце; проганяти. Одного дня прибігли до Тухлі вівчарі, голосячи сумну вість, що боярські слуги зганяють їх з найкращої громадської полонини (Фр., VI, 1951, 42); В тіні на траві лежала тітка Павлина, а кума сиділа поруч і зганяла з неї мух широким лопуховим листом (Томч., Готель.., 1960, 253); Сход закликав села згонити земських начальників, урядників, не платити податків, не давать запасних і новобранців (Горд., І, 1959, 303); — Зжени отого вола Ліг саме на стежці (Н.-Лев., І, 1956, 69); Як увійде в комору, то хоч би гадюка лежала, то зогнав би та вкрав (Номис, 1864, № 11083); // Примушувати переселятися звідки-небудь. Пан Вишневецький зігнав козаків з усієї Лубенщини і на їх місце оселив волинян (Тулуб, Людолови, I, 1957, 27); // Виганяти кого-небудь з двору, дому і т. ін. Бог скарб Максимові послав: І ті, хто Максимця не раз з двора зганяли,— Максимових собак ласкали (Бор., Тв., 1957, 135).
◊ Зганя́ти (зго́нити, зігна́ти, зогна́ти) зі (з) сві́ту кого — укорочувати життя кому-небудь. [Ярина:] Мамо! Тату! За віщо ж ви мене зганяєте зі світу? (К.-Карий, II, 1960, 200); Нехай їй біс, Тій гаспидській горілці! Вона мене З світу зжене (Г.-Арт., Байки.., 1958, 133).
2. Скидати, змітати, змахувати що-небудь з чогось. Вітер зганяв сніжинки набік, і потоки їх нагадували довгі, старанно розчісані коси (Собко, Зор. крила, 1950, 207); Поцілував [Сопліца] Тадеуша в щоку, Зганяючи з очей оту сльозу швидку, Що більше за слова до серця промовляє (Міцк., П. Тадеуш, перекл. Рильського, 1949, 34); Зігнала [Галя] рукою порох з поструганих дощок столу (Ле, Право.., 1957, 208); * Образно. Була рання весна; ще сніг не зігнало тепло з землі — він тілько почорнів та узявся льодом (Мирний, IV, 1955, 119); // Призводити до зникнення чого-небудь; знищувати. * Образно. Образ ваш, мов упир, що з могили приліз, кров зганяв з обличчя рідно́го (Л. Укр., І, 1951, 247); Літа зігнали краску з лиця — воно зажовкло, замліло, спина зігнулася (Мирний, IV, 1955, 114).
3. перен. Примушувати пройти, минути (яке-небудь почуття, стан і т. ін.). Обиди тієї не зженеш, усе пам’ять зостанеться (Барв., Опов.., 1902, 59); При згадці про це його тіло опанувала втома, наче він не спав багато ночей і його раптом розбудили, зігнавши перший сон (Кучер, Чорноморці, 1956, 53); Він зумів зігнати лагідність з своїх очей, привчив свій голос до суворих команд (Ю. Бедзик, Полки.., 1959, 100).
◊ Зганя́ти (зго́нити, зігна́ти, зогна́ти) жир (вагу́) — позбавлятися повноти; худнути. Прийшов колись один туди [до джерела] Дебелий богатир, Щоб дзвоном чистої води Зігнати зайвий жир (Гірник, Стартують.., 1963, 54); Зганя́ти (зго́нити, зігна́ти, зогна́ти) злість (зло, се́рце, доса́ду і т. ін.) на кому — мститися не на тому, хто викликав гнів, роздратування, досаду. Антонове серце стискала злість, яку він завжди зганяв на Катерині (Чорн., Визвол. земля, 1959, 9); — Оце було її діти пустують, вона на них сердиться, а на мені згонить злість (Н.-Лев., II, 1956, 175); Він вирішив зачепити Сергія, щоб зігнати на ньому своє зло (Тют., Вир, 1960, 36); [Катерина:] Пан сотник дуже свариться, як углядить твої сльози, і на нас.. зганя своє серце (Стор., І, 1957, 290); Її, як дівку, відкілясь здалека взяту, поїдом їли,.. били і всяку досаду на їй зганяли (Григ., Вибр., 1959, 273); Зганя́ти (зго́нити, зігна́ти, зогна́ти) оско́му див. оско́ма.
4. Приганяти звідусіль в одне місце, примушувати збиратися в одному місці. На тім боці Дунаю, Дунаю Да вівчар вівці зганяє (Чуб., V, 1874, 189); Вершники гасали по полю, рубали недобитих, а поранених зганяли в гурт (Панч, В дорозі, 1959, 61); Людей силоміць згонили, мов череду, перед панові «світлі» очі (Воскр., Весна.., 1939, 56); На майдані біля церкви натовп. Зігнали з усього села (Головко, І, 1957, 357); * Образно. Осінь угорі темні хмари над ним [дитячим будинком] у отару зганяє (Вас.,11, 1959, 129).
5. тільки зганя́ти, зігна́ти, мед. Видаляти плід.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 508.