ЗГО́ЮВАТИ, юю, юєш, недок., ЗГО́ЇТИ, зго́ю, зго́їш, док., перех., діал. Загоювати [Коваль:] Кому ж розкажу, кому ж заповідаю ті тяжкі думи, що живили душу, згоювали рани серця, мов зцілющою водою?.. (Крон., V, 1959, 45); Вперед рушу, кликну других: Вкупі дихать, вкупі вмерти. Бідоласі, що в недугах, Згоїть рани, сльози втерти (Граб., І, 1959, 519); Я пісню знов почну І, може, нею серце згою (Рильський, І, 1960, 87).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 522.