ЗГРІШИ́ТИ і рідше ЗОГРІШИ́ТИ, шу́, ши́ш, док., розм.
1. рел. Учинити гріх, порушивши релігійно-етичні правила. — Знаєте, почав я молитися отут, ..і я тяжко згрішив. Чорний дух увійшов у мене на цьому святому місці, і я почав думати, що нема бога (Ірчан, II, 1958, 239); [Всі утрьох:] Глянь на душу цю зболілу,Що єдиний раз згрішила; Ти прости її й помилуй, Бо не знала, що творила! (Гете, Фауст, перекл. Лукаша, 1955, 467).
2. перен. Зробити поганий вчинок, допустити помилку в чому-небудь і т. ін. — Нехай лиш прийде сам Петро сюди Великий! Я покажу, що й він, як всі ми, чоловіки, Помилиться, згрішить, спіткнеться і впаде, І ворог той йому, його хто не зведе (Г.-Арт., Байки.., 1958, 47); Він мав стаж, заслуги перед революцією, був переконаний, що перед Радянською владою не згрішив ні на дрібку (Гжицький, Вел. надії, 1963, 305); Коваль зогрішив, а шевця повісили (Номис, 1864, № 4060).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 524.