ЗГУ́БА, и, ж., розм.
1. Те, що загубилось, пропало чи зникло куди-небудь. Щось чорне та тверде випало у нього з-за пазухи і покотилося до рова. Онопрій сягнув рукою по свою згубу, та не встиг захопити її на лету (Фр., III, 1950, 204); В Антона був вигляд людини, що сьогодні знайшла останню згубу з усього розкиданого багатства, яке збирала все життя (Іваничук, Край.. шляху, 1962, 381).
2. рідко. Втрата чогось належного, притаманного кому-небудь. Очевидно, треба якоїсь міцнішої поправки, щоб могти витримати згубу крові і багато безсонних ночей і всякі інші наслідки операції (Л. Укр., V, 1956, 230).
3. Загибель, смерть кого-, чого-небудь. [Руфін:] Такі-то «добрі римські громадяни» колись наш Рим до згуби доведуть! (Л. Укр., II, 1951, 361); І в образі її сумному усіх я бачу матерів, що їх сини пішли на згубу за рідний дім, за рідний край (Сос., II, 1958, 494); — Думають, темні, згарячу не розберемось — де згуба, а де порятунок (Гончар, II, 1959, 190).
◊ Дово́дити (довести́) до згу́би див. дово́дити.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 525.