ЗДОГА́ДУВАТИСЯ, уюся, уєшся, недок., ЗДОГАДА́ТИСЯ, а́юся, а́єшся, док.
1. Доходити до правильної думки, висновку про кого-, що-небудь, керуючись якимись прикметами, ознаками, натяками і т. ін. Батько не питав нічого; чи він здогадувавсь, чи ні — того не знали ми (Вовчок, І, 1955, 199); Другого дня дядя Ваня застав своє робоче місце у взірцевому стані й міг лише здогадуватись, хто йому допоміг (Ю. Янов., II, 1954, 101); З одягу, з мови трудно було здогадатися, ким вона була до війни. Студенткою? Робітницею? (Жур., Вечір.., 1958, 366).
2. Виявляти кмітливість у чому-небудь. — Жінка, чого не виучиться,— здогадається, чого не знає,— відчує (Коб., III, 1956, 168); — Гнат відсахнувся конем з дороги, зірвав з плеча гвинтівку, і діло, може б, кінчилося погано, та Хома здогадався: шмагонув батурою жеребця, і той, задравши голову, поніс вершника степом (Тют., Вир, 1964, 332).
3. з інфін. Розуміти своєчасно необхідність якої-небудь дії. Кирило заглянув в одну, другу світлицю, нікого не зустрів. Здогадався надвір вийти, побачив Олександра (Хижняк, Д. Галицький, 1958, 561); А дощ не вщухав. Чи не заллє кузні? ..Коли б догадався дід Кирило кинути на дах старої бляхи… Та ні, мабуть, не здогадається (Руд., Остання шабля, 1959, 21).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 544.