ЗДУВА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ЗДУ́ТИ, зду́ю, зду́єш і ЗДУ́НУТИ, ну, неш, док., перех.
1. Струменем повітря, подувом вітру скидати, зносити що-небудь звідкись, з якоїсь поверхні. Вітер здував з вишень білий цвіт (Стеф., І, 1949, 102); Він скинув піджак, здуває з нього невидимі пилинки (Зар., Антеї, 1962, 227); Хтось з люльки іскру здув, а загасить не зміг (Л. Укр., І, 1951, 278); Ми всілися на ганку, почали підбирати пісню про того комарика, що його буря здула (Чаб., Катюша, 1960, 63); Хмарки чи гуси пливуть в вишині, Чи пух з кульбаби десь вітер здунув? (Гірник, Сонце.., 1958, 55).
◊ Як (ні́би, на́че, нена́че, мов, немо́в, мо́вби) ві́тром зду́ло кого, що, безос.— хто-, що-небудь раптово або безслідно зник (зникло). Сон з очей — як вітром вдуло (Вас., І, 1959, 185); Комісар пожвавішав. Його поганий настрій немов вітром здуло (Д. Бедзик, Вогонь.., 1960, 119).
2. Збільшувати в об’ємі; роздувати.
3. перен., розм. Надмірно підвищувати (ціни).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 551.