ЗИ́МНО1 , розм.
1. Присл. до зи́мний 1, 2, 4, 5. Вітерок зимно студить, стиха шепоче, журбу в полі розвіває… (Вас., І, 1959, 184); Райдугою барв розписала осінь канівські схили, постуденіли і потемніли Дніпрові води, зимно дихає хмарне небо без сонця (Гур., Через замети, 1961, 56); Він підняв брови високо вгору і спитав цілком зимно й спокійно: — Тому?.. (Коб., II, 1956, 35); Зелена велика жаба сиділа в рясці, зимно шпигувала Ксеню булькатим оком (Бабляк, Вишн. сад, 1960, 64).
2. у знач. присудк. сл. Про наявність холоду, низької температури повітря. Було зимно, але не хотілося заходити грітися до машини (Еллан, II, 1958, 28); Студений вітер подихнув зненацька, і стало зимно (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 81).
3. у знач. присудк. сл., кому, рідко в що. Про відчуття холоду ким-небудь. Дзвоню зубами, бо мені зимно (Коцюб., II, 1955, 268); Це — Матрьошка. Зимно їй! Десять кофточок на ній (Нех., Ми живемо.., 1960, 22); Добре хоч, що весна та в ноги не зимно… (Мак., Вибр 1954, 57);
◊ Ні зи́мно, ні те́пло кому — не зачіпає, не зворушує щось кого-небудь. — Велика невидальщина та ваша теперішня література. Читаєш її, ні тобі зимно ні тепло..! (Фр., III, 1950, 444).
ЗИ́МНО2, а, с., діал. Холод. Перемовилися так із хвилю з хати в сіни і з сіней в хату, поки Савчиха дверей не замкнула, бо зимно йшло (Мак., Вибр., 1954, 106).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 567.