ЗМОВЛЯ́ТИ, я́ю, я́єш, недок., ЗМО́ВИТИ, влю, виш; мн. змо́влять; док., перех.
1. також без додатка, заст. Справляти заручини. Свати почали в хату навертатись. Старі дякують за ласку, частують, а дочки не змовляють: — Ще нехай погуляє, то буде чим дівування згадати (Вовчок, І, 1955, 21); В Мелашки, коли слухала Рудиків, одно на мислі: «Як змовляють, то сто коней дають, а як змовлять, то чортма і одного!» (Кос., Новели, 1962, 148); Може зараз і змовили за хорошого чоловіка, за багатого одинця (Барв., Опов.., 1902, 59).
2. тільки док., розм. Промовити, сказати. Жінка моя стала серед двору та й закам’яніла,— ні рухнутися, ні слово змовити, Та й сам я не знаю, куди трапив (Ю. Янов., І, 1954, 33).
3. також без додатка, розм., етн. Те саме, що замовля́ти 2. А ксьондзові грошей жаль, — Давай їі [бідну] вчити.. «Лучче,— каже,— ти навчись Бабити, змовляти. То й на себе, на дітей Будеш гроші мати!» (Рудан., Співомовки.., 1957, 25).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 630.