ЗМО́ЛОДУ, рідко ІЗМО́ЛОДУ, присл. З молодих років, з молодого віку. Сього чоловіка всі поважали змолоду. Як парубкував, поведе чорними бровами — дівчата сохнуть і дуріють; а тепер, як пристарівся, моргне сивим усом — громада й примічає… (Вовчок, І, 1955, 72); [Явдоха:] Отут ще єсть два непосидька… Ну, та тим не диво, вони привикли волочитись ще змолоду: то на лінії, то в Таврії, то на Дону щоліта… (К.-Карий, II, 1960, 107); // У молоді роки; замолоду. Я таки співуча змолоду була! (Барв., Опов.., 1902, 42); Давно колись, ще змолоду, пробувала [Клавда] піднести голову і стати на прю з чорними силами (Вільде, Сестри.., 1958, 453); — Бережи, брат, честь ізмолоду, — Кажуть люди (Воронько, Мирний неспокій, 1960, 103).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 631.