ЗМО́РЕНИЙ, а, е.
1. Дієпр. пас. мин. ч. до змори́ти. Вийди, коханая, працею зморена, Хоч на хвилиночку в гай (Пісні та романси.., II, 1956, 173); Важко пирхали коні, зморені борсанням у снігу (Донч., III, 1956, 125); Тихо в хаті, тільки чути рівне дихання зморених сном людей (Цюпа, Грози.., 1961, 171).
2. у знач. прикм. Який зморився, відчув фізичну втому. Смеркне, то їм би додому, охолодить смажні уста, дати відпочинок вмореному тілу, а вони ідуть до батька (Вовчок, VI, 1956, 338); Над садом місяць світиться, квітує небо зоряне, в саду баян жаліється, зове дівчину зморену (Гонч., Вибр., 1959, 221); Зморені собаки ледве тягли нарти (Трубл., Лахтак, 1953, 35). // Який виявляє, виражає втому. Тут німці були! Це помітно по всім: По людях, по зморених їхніх обличчях, По цих попелищах,— і досі ще дим!.. (Нех., Хто сіє вітер, 1959, 319); // у знач. ім. змо́рений, ного, ч.; змо́рена, ної, ж. Про стомлену людину. Коли зморений припаде спраглими губами до води, його можна на місці розстріляти, але він не покине пити (Кочура, Зол. грамота, 1960, 121).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 632.