ЗОЛОТА́Р, я́, ч.
1. Те саме, що ювелі́р. Але злото те нічого Не промовило мені! Ну, так знаю я й без того, Що кипіло ти в огні; Як тебе в ясну обручку Золотар переливав (Щог., Поезії, 1958, 183); // Той, хто покриває позолотою, золотить що-небудь. Золотаря хтось, Лаерка, сюди хай покличе негайно, —Щоб у телиці тієї він роги прийшов золотити (Гомер, Одіссея, перекл. Б. Тена, 1963, 68); * Образно. Буйне зелення в саду вже осінні золотарі позолотили, а подекуди палає воно, мов огненне (Вас., II, 1959, 70).
2. перен., заст. Той, хто займається очищенням вигрібних ям; асенізатор. — Та я б його золотарем поставив! Хай возить ночами бочку (Кучер, Трудна любов, 1960, 267).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 680.