ЗЯ́ЮЧИЙ, а, е. Дієпр. акт. теп. ч. до зя́яти. Зяючі отвори вікон з багристими зблисками на уцілілих де-не-де шибках мовчазно і загадково дивилися на озброєних незнайомих людей, що заповнили подвір’я (Гончар, III, 1959, 136); У зяючій рані, що густо сочилася кров’ю, він [лікар] побачив перебиту кістку і рвані пасма синюватого сухожилля (Кучер, Голод, 1961, 172).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 744.