КАЛАТА́ТИ, а́ю, а́єш, недок.
1. чим, об що, у що, також без додатка. Часто й сильно бити, стукати чим-небудь. Діти свистали в закуплені в місті свиставки, калатали глиняними брязкалами (Фр., VIII, 1952, 364); Десь калатав у клепачку, скілько було сили, сторож (Вас., II, 1959, 66); Я вчилась у педагогічному інституті, від якого після фашистської навали залишились тільки обгорілі стіни та куски дахового заліза, що калатало об цеглу на вітрі… (Донч., VI, 1957, 639); // Утворювати звуки, схожі на стукання калаталом. Десь калатають кулемети (Гончар, І, 1954, 167).
2. Сигналізувати дзвоном, биттям об що-небудь; дзвонити. Федір Гичка б’є тривогу, Калатає в рейку-дзвін!.. (С. Ол., Наші знайомі, 1948, 31); Били в дзвони вітри, Калатали на сполох (Сим., Земне тяжіння, 1964, 42).
◊ Вік калата́ти — весь вік жити в злиднях, бідувати; поневірятися. — Не жалкуй тільки, дитино моя, на матір, як.. прийдеться вік калатати… (Мирний, II, 1954, 244).
3. без додатка. Те саме, що калата́тися. Серце її неспокійно калатало, коли вона бігла назад, одшукуючи свої сліди (Коцюб., І, 1955, 361); Дихання мені перервалося. Серце калатало неможливо голосно (Мик., II, 1957, 59).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 75.