КАЛЯ́ТИ, я́ю, я́єш, недок., перех., розм.
1. Те саме, що брудни́ти. — Не хочеться мені, мати, По ріллі спотикати.., Жовтого саф’яна каляти (Укр.. думи.., 1955, 24); Дарка почала його [папірець] закладати незручно, мнучи й каляючи пальцями (Л. Укр., III, 1952, 653); Каляють [горобці], аж чорно кругом (Логв., Давні рани, 1961, 125).
2. перен. Укривати ганьбою кого-, що-небудь; плямувати. — Слава козача здавна славна! споконвіку ведеться.. І умру, а не попущу свого козачого роду каляти! (Мирний, І, 1954, 232); Стоячи на становищі польських панів, каляв [Вахнянин] все, що є кращого і чесного у радикалів і народовців (Коцюб., III, 1956, 151)
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 80.