КА́НЦЛЕР, а, ч.
1. За середньовіччя (переважно в Західній Європі) — особа, що займала при дворі монарха високі посади (охоронця державної печатки, керівника канцелярії тощо). Тяжкі часи переживав наш український народ під польським пануванням у XVI віці.. Виробили [єзуїти] таке право, що жоден «іновірець» не міг займати найвищих .. урядів державних, не міг бути сенатором, канцлером, воєводою і т. п. (Фр., XVI, 1955, 415); — Якщо великий канцлер сьогодні підпише грамоту, я пошлю пахолка до пана,— додав він (Тулуб, Людолови, І, 1957, 10).
2. У деяких буржуазних країнах — одне з найвищих державних звань, а також особа, що має це звання (напр.: у Великобританії — лорд-канцлер — голова палати лордів і міністр юстиції, канцлер державної скарбниці — міністр фінансів; в Австрії та ФРН — федеральний канцлер — голова уряду).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 91.