КАРА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., перех.
1. Завдавати кари, накладати кару, покарання за що-небудь. — Не буду вас карать громами; По п’ятах виб’ю чубуками, Олимп заставлю вимітать (Котл., І, 1952, 249); [Танкіст:] І ворогів наших ми каратимемо вже всі разом, всією нашою зброєю, всією силою (Собко, П’єси, 1958, 60).
2. Завдавати мук, тортур; мучити. Споконвіку Прометея Там орел карає. Що день божий довбе ребра й серце розбиває (Шевч., І, 1951, 325); [Павло:] Тоді будеш знати, Як будуть карати, І на руки, і на ноги Диби набивати… (Кроп., II, 1958, 391); Ідучи мимо блідої тремтячої Марусі, говорив [Марусяк] крізь зуби: — Ой, і буду ж тє [тебе] бити, буду тє карати. Коси буду вимикати (Хотк., II, 1966, 211); У городі Немирові шляхтичі стояли, У городі Немирові козаків карали (Шпорта, Вибр., 1959, 316).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 101.