КАЮ́К1, а́, ч. Невеликий човен із плоским дном і двома веслами. Все веслом махає [Харон].., Од каюка всіх одганяє (Котл., І, 1952, 131); Кінні козаки переходили уплав, а піших і запаси перевозили лоцмани на човнах і каюках (Стор., І, 1957, 397); Усі каюки і шаланди, які привозили вночі з Олешок.., оглядав сам Швед (Ю. Янов., І, 1954, 271).
КАЮ́К2, присудк. сл., розм. Кінець, смерть, капут. Воно дід не вмер, та добре ж, що незручно вдарено. А то й каюк дідові був би (Гр., II, 1963, 247); Хлопці посеред вагона давали лиха закаблукам, бо як же ти не танцюватимеш, коли війні каюк і їдеш додому, а там тебе ждуть (Загреб., Шепіт, 1966, 38).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 126.