КЕП, а, ч.
1. розм., рідко. Те саме, що ду́рень 1. Сказав йому кеп єсь [ти є кеп], а він і зуби стяв (Номис, 1864, № 7879).
2. заст. Назва гри в карти. Які ж були до карт охочі, То не сиділи дурно тут; Гуляли часто до півночі.. У памфиля, в візка і в кепа (Котл., І, 1952, 114).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 140.