КИВНУ́ТИ, ну́, не́ш, док. Однокр. до кива́ти 1-3. Мати вечеряти просила — він кивнув головою, що добре (Вовчок, І, 1955, 223); Ніхто до осавули не привітався, не кивнув навіть головою (Н.-Лев., II, 1956, 171); Потоцький задоволено посміхнувся у вуса і ледве помітно кивнув промовцеві (Тулуб, Людолови, І, 1957, 32); Він знову зневажливо кивнув у бік листа (Смолич, І, 1958, 60).
◊ Па́льцем кивну́ти — зробити хоч що-небудь, хоч найменше зусилля. — Чи мав я хоч одну чисту радість.., хоч пальцем, наприклад, кивнув для того, аби в тій темній безодні.. хоч трохи розвиднілось? (Коцюб., І, 1955, 260); І па́льцем не кивну́ти — нічого не зробити. [Шрамек:] Хоч би й душу.. вимотав, ніхто і пальцем не кивне, щоб допомогти Божені (Галан, І, 1960, 532).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 146.