КОВА́ЛИК, а, ч.
1. Зменш.-пестл. до кова́ль. [Відьма:] Скував ковалик голосочок. Ну, нестемітно ж як дзвіночок!.. (Кроп., IV, 1959, 119); Змія бачить, що нічого не вдіє, та пішла до коваля: — Ковалю-ковалику, скуй голосок, такий, як у матінки (Тич., І, 1957, 152).
2. Жук, який, перевертаючись, зі. спинки на черевце, видає характерний тріскотливий звук. Ковалики мають подовжене тіло, малу голову (Шкідн.. рослин, 1949, 39); Мов маленькі, випадкові кулі, дзенькають над хлібами мідно-зеленаві ковалики (Збан., Єдина, 4959, 7).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 201.