КОВЗНУ́ТИ, ну́, не́ш, док. Однокр. до ко́взати. Рушниця, яку Шелемеха поклав на льоду біля себе, несподівано ковзнула й покотилася в ополонку (Трубл., Лахтак, 1953, 120); Червоне світло сягнуло Волги і раптом ковзнуло по холодній поверхні великої ріки (Собко, Вогонь.., 1947, 51); Проносячись мимо бурлацької ватаги орачів, вождь ковзнув по них поглядом суворим, хазяйським (Гончар, II, 1959, 356); Якась дивна, загадкова усмішка ковзнула непомітно при цих словах по обличчю агронома (Донч., І, 1956, 95); // Злегка доторкнутися до чого-небудь, зачепити щось під час лету (про м’яч, осколок і т. ін.). Воротар стрибнув, але сильно пробитий м’яч ковзнув по його долонях і затріпотів у сітці (Дмит., Наречена, 1959, 135).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 204.