КОЛОШМА́ТИТИ, а́чу, а́тиш, недок., перех., розм.
1. Розвіваючи в різні боки, кошлати, скуйовджувати що-небудь. Вітер розкидав йому поли старого, заляпаного оливою піджака і колошматив руду з білими кущами бороду (Мик., II, 1957, 145); Шумів ліс, билась об нього буря вгорі, потроху розгойдувала стовбури, колошматила листя (Ю. Янов., І, 1958, 318); // Нападаючи на кого-небудь, смикати його, кусати зубами (про собак). Якось чуємо на вгороді гвалт, собаки гризуться. Побігли діти, аж воно Брус колошматить сусідового Рябка (Панч, В дорозі, 1959, 183).
2. Дуже сильно бити кого-небудь. [Андрій:] То ж хулігани! Обізлилися на Арсена, а підстерегли мене і… давай колошматить. Ледве вирвався! (Мороз, П’єси, 1959, 257); // Бити, завдаючи ударів зброєю; громити. — І чоловік повернеться. От побачите. Фронтів уже немає, так він, мабуть, десь недобитків бандитських колошматить (Речм., Весн. грози, 1961, 48); Матрос гоїв свою руку, розповідав мені про бої, про Москву, де він колошматив буржуйських юнкерів (Чаб., Шляхами.., 1961, 95).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 235.