КОЛЯДА́, и́, ж. Старовинний обряд славлення різдвяних свят піснями (колядками). Цілий вечір по вулицях їздили оркестри всякої музики, витинали дуже веселі марші.. От який тут святий вечір і коляда (Л. Укр., V, 1956, 385); Василько чекав коляди, бо вона мала дати заробіток (Турч., Зорі.., 1950, І58); // Те саме, що коля́дка 1. Приходь коляду доколядувати! (Коб., II, 1956, 89); Все він знав.. Знав, що піп читає в церкві, Геть усі умів коляди (Шер., Дорога.., 1957, 43); // Винагорода за колядування. Он і пан іде, коляду несе: коробку вівса, наверх ковбаса (Сл. Гр.); — От тобі й на! Поїли свині нашу коляду! — промовив сам до себе погонич (Н.-Лев., III, 1956, 28).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 237.