КОМПОНУВА́ТИ, у́ю, у́єш, недок., перех.
1. книжн. Складати з окремих частин що-небудь ціле. Компонувати черговий номер часопису.
2. Створювати композицію картини, мелодію тощо. Дід і співав, і компонував пісні й думки (Стор., І, 1957, 101); — Тема цікава, що й казати,— відповів Ломов. Він уже почав навіть компонувати картину, уже уявляв деякі деталі її (Гжицький, Чорне озеро, 1961, 320); Я вальса власного якраз компонував (Рильський, Поеми, 1957, 244); // заст. Писати вірші тощо. Балабуха.. записував часом свої думки, свої погляди, навіть компонував вірші (Н.-Лев., III, 1956, 132).
3. розм. Те саме, шо вига́дувати1 1. Тут думу довгую держали, І всяк компонував своє (Котл., І, 1952, 186); // Мати намір зробити щось; задумувати. — Так от бачите, сестриці, Що тут компонують! На катів та на все добре Кайдани готують! (Шевч., І, 1951, 302); — Мені здається, що ти щось недобре на нашого пана полковника компонуєш (П. Куліш, Вибр., 1969, 161).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 252.