КО́НЧЕ, присл.
1. Неодмінно, обов’язково. Треба йому було конче когось при собі мати (Вовчок, І, 1955, 168); Цим літом ми вже конче побачимось в Криворівні (Коцюб., III, 1956, 356); Сьогодні вони конче повинні були прибути на Січ (Тулуб, Людолови, І, 1957, 407).
2. Дуже, вкрай. Буває такий стан у людей, коли конче хочеться висловитись (Дмит., Розлука, 1957, 122); Уже неодноразово підкреслювалось, що нам конче потрібна гостра, смілива, бойова критика (Рад. літ-во, 4, 1958, 29).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 276.