КОПИ́ТО, а, рідко КОПИТО́, а́, с.
1. Рогове утворення в кінці ніг деяких ссавців. Ой у полі жито Копитами збито (Укр.. лір. пісні, 1958, 356); Ведуть коня вороного, Розбиті копита… А на йому сіделечко Хустиною вкрите (Шевч., II, 1953, 43); Б’ють копита рівно, дзвінко. Вершники рушають (Мас., Київ. каштани, 1954, 143).
◊ З (із) копи́та́ (з копи́т): а) відразу, галопом (рушити) (про коней). Коні невдоволено крутнули головами, шарпнули з копита і понеслись вулицею, збиваючи густу куряву (Коцюб., І, 1955, 239); Вороний з копита рвонув у галоп, і по шляху тільки дим-пилюга клубком послалася за вітром (Ле, Ю. Кудря, 1956, 32); б) зразу ж, не готуючись (про людину). — Почекайте, він так із копита не може. Йому треба подумати (Мик., Повісті.., 1956, 113); Ко́ваний на всі чоти́ри копи́та (ноги́) див. ко́ваний.
2. розм. Те саме, що копи́л 1. Коли сь [ти є] швець, пильнуй свого копита (Номис, 1864, № 9573); Господар дратвою обтягував на копиті нового чобота (Кач., II, 1958, 73).
◊ На своє́ копи́то́ — на свій лад, по-своєму. Агент принявся оброблювати Шеффеля на своє копито (Фр., V, 1951, 328).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 281.