КОПІЙЧИ́НА, и, ж., розм. Те саме, що копі́йка. Микитка виканючив швидко три копійчини (Григ., Вибр., 1959, 413); — Я кинув службу, продав свій апарат, дорогу панську одіж, склав якусь копійчину і рушив на село (Коцюб., І, 1955, 260); До революції в їхньому селі добре жилося тільки куркулям. Бідняки літо й зиму тільки й думали про те, де б заробити копійчину (Панч, В дорозі, 1959, 241).
◊ Влеті́ти в [до́бру] копійчи́ну — те саме, що Влеті́ти в [до́бру] копі́йку (див. копі́йка). — Ну й понавиписували ж отаких машин [екскаваторів]! Мабуть, у добру копійчину влетіло (Коцюба, Нові береги, 1959, 85); Збива́ти копійчи́ну див. збива́ти; Не ма́ти за душе́ю ні копійчи́ни — те саме, що Ні (і) [щерба́тої, зла́маної, ла́маної] копі́йки нема́ (не було́) за душе́ю (див. копі́йка). — Ви ж казали, що не маєте за душею ні копійчини,— в’їв батько.— Для вас витрушу останнє,— розщедрився дядечко (Стельмах, Щедрий вечір, 1967, 35).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 282.