КОРТІ́ТИ, тить, недок., безос., кому, кого, з інфін. і без додатка, розм. Дуже хотітися, бажатися; тягти до чогось. Кому кортить, тому й болить (Номис, 1864, № 9754); Кортіло сердешного забалакать до дівчини, та з чого почати? (Свидн., Люборацькі, 1955, 139); От якось-то й одважилось [щеня] вхопить Шматок м’ясця, щоб не кортіло (Гл., Вибр., 1957, 57); Уже довідалися вони.. про всі подробиці, які їм кортіло знати (Дн. Чайка, Тв., 1960, 76); [Кривоніс:] Люблю я з люлькою у бій іти. Коли рубнув, тоді і потягнув, інколи так кортить ще потягнути, але стримую себе (Корн., І, 1955, 247).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 301.