КОСТРУБА́ТИЙ, а, е.
1. Який має нерівну поверхню; шорсткий. Одарка вийшла з хати і простягла руку до старого кострубатого стовбура сухої груші (Н.-Лев., II, 1956, 29); Передо мною лугова Вузенька стежка, тільки не гладенька, А кострубата (Вирган, В розп. літа, 1959, 202); Він [берег] має вигляд сірого коржа, спеченого на сонці, порепаного й кострубатого (Донч., II, 1956, 143); // Нерівний, покручений. Скоро вишикувалась колона — довга, темна, кострубата (Хор., Незакінч. політ, 1960, 58).
2. перен. Невправний, незграбний, недоладний (про стиль, мову й т. ін.). Лист вийшов трохи кострубатий, зате правильний (Мик., II, 1957, 482); [Передрягін:] Ми з Зоєю перекладаємо п’єси для театру.. Ну, мова в мене, звісно, важка, кострубата, я ж математик (Коч., II, 1956, 114).
3. Кошлатий, розкуйовджений, наїжений (про волосся, брови тощо). З-під білих кострубатих брів.. визирають добрі, а лукаві очі (Коцюб., І, 1955, 149); Рука командира лягла мені на кострубату голову (Цюпа, Три явори, 1958, 21).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 308.