КОЧОВИ́Й, а́, е́. Який кочує (про народ, плем’я тощо); мандрівний. Півтори тисячі років тому заявляються у приазовських степах грецькі факторії, висунуті для торгівлі з кочовими народами (Дмит., Наречена, 1959, 23); Всі вони [скіфи] були об’єднані під владою сильних кочових племен (Іст. СРСР, І, 1956, 15); // Власт. кочовикам; неосілий. Всі листи від 1877 до 1881 р. пропали в тривожних роках мого кочового життя (Фр., XVI, 1955, 366); // Признач. для проживання кочовиків. Кочовий намет; // Пов’язаний з частою зміною пасовища, місця годівлі (про тварин, птахів). Відгіннопасовищне тваринництво прийшло на зміну кочовому (Ек. геогр. СРСР, 1957, 72).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 315.