КРА́СНО, нар.-поет.
1. Присл. до кра́сний. Красно при долині Квітонька цвіла (Граб., І, 1959, 95); Життя усіх нас красно розцвіло лише в безсмертнім Жовтні (Тич., II, 1947, 223); Було дуже красно так іти і виспівувати.. уволю (Турч., Зорі.., 1950, 6).
Кра́сно говори́ти (мо́вити і т. ін.) — доладне або пишномовно говорити. Скільки раз я красно виголошував їх [думки] на зібраннях! Але ніколи досі ті думки не чіпали мене глибоко (Коцюб., І, 1955, 260); Хоч і не красно говорили [промовці], та в запалі щирістю і голосом брали (Ле, Міжгір’я, 1953, 235).
2. Щиро, сердечне, люб’язно. Прийшов [Іванко] до царя, красно привітався (Калин, Закарп. казки, 1955, 12); Кланяюсь тобі, роде, найперше — і вам, мир, красно дякую (Ю. Янов., І, 1954, 35).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 327.