КІ́ЛЛЯ, я, с. Збірн. до кіл; палля. Навколо городу повигинався на всі боки паркан, а поламані штахети замінено простим кіллям (Кобр., Вибр., 1954, 120); Убога рибальська снасть понуро звисала з кілля довкола «веранди» (Смолич, V, 1959, 16).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 159.