ЛЕП, у, ч.
1. Бруд, що вкриває спітніле, довго не мите тіло. Хлюпнувши на себе раз, .. для сміху, кожний потім входив у смак і довго відтирав із себе леп, що в’їдався в шкіру цілими роками (Мик., II, 1957, 432); Грицько опустив у воду ноги, відтирав із ступнів чорний леп (Збан., Сеспель, 1961, 427); // Липкий бруд, що вкриває певну поверхню. На столі лепу, хоч ріпу сій (Свидн., Люборацькі, 1955, 21); // чого, який, перен. Про щось негативне в житті людини. Я був чистий і свіжий, ..я був молодий, не чув своїх літ і свого тіла, того лепу брудного життя (Коцюб., II, 1955, 295); — Давайте перше згребла покупуємо, щоб отой леп дрібновласницький пообшкрібати на собі (Кучер, Прощай.., 1957, 394).
2. діал. Земляний віск; озокерит. Раз за разом гатить він дзюбаком у .. опоку і відриває від неї кусні лепу (Фр., IV, 1950, 24).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 477.