ЛЕСТИ́ТИ, лещу́, лести́ш, недок.
1. кому і без додатка. Лицемірно, нещиро вихваляти кого-, що-небудь. Він [М. Гоголь] не лестить життю, але й не зводить наклепу на нього (Бєлін., Вибр. статті, перекл. Кундзича, 1948, 125); Панські синки увивались коло нього, лестили йому, бо Франко був їм дуже потрібний (Кол., Терен.., 1959, 29); // Говорити кому-небудь приємності, компліменти. [Віктор:] Закрутила голову добру молодцю, от він і забуває про все на світі. [Ольга:] Лестиш, звичайно… А слухати приємно! (Лев., Нові п’єси, 1956, 15).
2. кому, чому. Давати насолоду, бути приємним. По закінченні вузу його, як одного з найкращих вихованців, призначили в апарат міністерства. Це йому лестило, хоч і не цілком задовольняло (Добр., Тече річка.., 1961, 7); Лестило її дівочому честолюбству відчувати, що десятки очей стежать за нею (Д. Бедзик, Серце.., 1961, 52).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 479.