ЛИБО́НЬ.
1. присл. Означає деяку непевність, сумнів у вірогідності висловлюваного; нібито. Про Сагайдачного співали, Либонь співали і про Січ, Як в пікінери набирали, Як мандровав козак всю ніч (Котл., І, 1952, 113); — Сидоре… Я чув, ти женишся… Та, кажуть, либонь молода не хоче (Мирний, І, 1949, 348); Про землю чутки такі химерні ходять: либонь бомага од царя є, щоб трудящий люд землею наділяти (Головко, II, 1957, 218); // Уживається при логічному висновку, що випливає з певних подій чи ситуацій; мабуть. Пісня замовкла, либонь уста у співачки зайнялися іншою роботою (Л. Укр., III, 1952, 660); // Уживається при висловленні можливості певної дії, події тощо. — А ось я її либонь і побачу,— подумав [Павло] (Вовчок, І, 1955, 149); // Уживається для підкреслення приблизності часу, певної міри і т. ін. Зробилася скрипка гучна і півуча, Пішла із майстерні на світ; Ходила по людях, міцна і живуча, Либонь чи не сотнями літ (Щог., Поезії, 1958, 345); Всі почали чекати того суду, який мав бути либонь восени, як казав адвокат (Коцюб., І, 1955, 76); // Уживається при запитаннях про більш-менш вірогідні події, явища і т. ін. та при відповідях на такі запитання. Ой либонь моя дівчинонька Та й у лісі заблудилася? (Чуб., V, 1874, 24); — З ким це вона забалакалась? Либонь Прокіп Кандзюба? Таки він (Коцюб., II, 1955, 10); — Нащо́ питать! Либонь не знаєш Собачого життя мого! (Гл., Вибр., 1951, 115).
2. у знач. вставн. сл. Відповідає усім відтінкам значення прислівника. Мені з ногою недобре, дедалі, то все, либонь, гірше робиться (Л. Укр.,V, 1956, 31); Вогонь буйнішав, та пожежі, либонь, ніхто й не гасив (Ільч., Серце жде, 1939, 11); Либонь, уже десяте літо, Як людям дав я "Кобзаря". А їм неначе рот зашито (Шевч., II, 1953, 200); Так і зостались у старих Марко та дівчинка Ніна. Либонь, уже років зо два з того часу минуло? (Мик., II, 1957, 316).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 482.