ЛО́ВЧИЙ, а, е.
1. Стос. до ловів. І пал рибальства благородний У грудях так шалено цвів, Що я й синів, і зеленів, — А все в човні стирчав з Ігнатом, У ловчій пристрасті співбратом (Рильський, Поеми, 1957, 180); // Признач. для знищення шкідників сільськогосподарських культур. Для знищення гусениць яблуневої плодожерки.. треба накладати на дерева ловчі пояси (Колг. Укр., 5, 1958, 39); Для короїдів лісники готують принаду — ловчі дерева (Донч., Вибр., 1948, 256); Ловчі купи розміщують ранньою весною по краях бавовникового поля (Техн. культ., 1956, 265).
2. у знач. ім. ло́вчий, чого, ч. Особа, що займалася у бояр, поміщиків різними видами полювання, головним чином полюванням з собаками. Мчали всі на білих конях, Наче буря. Поспішали Піші ловчії з хортами (Л. Укр., IV, 1954, 169); Коли ловчі можайського князя виїжджали на полювання, Колоцький нападав на них, бив, відбирав у них соколів і собак (Іст. СРСР, І, 1956, 105); Ловчий був, Люб’язний кавалер, людина знаменита! (Міцк., П. Тадеуш, перекл. Рильського, 1949, 81); // У стародавній і Московській Русі — придворний, який відав князівським або царським полюванням.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 539.