ЛУКОМО́Р’Я, я, с. Старовинна народна, а також поетична назва морської затоки, бухти. Край лукомор’я дуб зелений, І золотий ланцюг на нім (Пушкін, Руслан і Людм., перекл. Терещенка, 1949, 7); * Образно. Як люблю я.. Юному шептати поколінню: До щасливих лукомор’їв чальте! (Рильський, II, 1960, 55).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 554.