МАНІ́РНИЙ, а, е. Позбавлений простоти та природності. — Пане Ястшембський! наші вельможні панни такі манірні, такі тонні та скучні! (Н.-Лев., II, 1956, 63); Увіходить немолода, носата, але манірна дама, надто пишно, але без смаку вдягнена, напудрена і нарум’янена (Коч., II, 1956, 193); Бранко зараз же вловив фальш в Олиному манірному вигуку (Вільде, Сестри.., 1958, 515); // З витонченими манерами (у 2 знач.). Куліш манірний, красивий, самозакоханий, як завжди, пишномовно зустрів Тараса (Ів., Тарас. шляхи, 1954, 396).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 622.