МАРНІ́ТИ, і́ю, і́єш, недок.
1. Ставати худим, мізерним, блідим унаслідок хвороби, недоїдання, важкої праці тощо. За ледачим чоловіком жінка марніє, за хорошим — молодіє (Укр.. присл.., 1955, 124); — Так вона Якова зводила, що він і нездужав, і марнів (Вовчок, І, 1955, 220); В останні дні Лариса на очах марніла й танула, мов свічка, .. обличчя схудло, під очима з’явилися темні кружки (Гур., Друзі.., 1959, 116); // Утрачати свіжість, привабливість, красу (про обличчя тощо). Жде його Марія, І ждучи плаче, молодії Ланіти, очі і уста Марніють зримо (Шевч., II, 1953, 310); [Кнур:] Моя кров щодня сохнутиме, молоде личенько марнітиме, ясні очі гаснути стануть (Мирний, V, 1955, 94).
2. перен., рідко. Пропадати марно. Важко дні За днями йдуть — повзуть в біді, Літа марніють молоді! (Фр., XIII, 1954, 406); [Неріса:] По-твоєму, то добре, щоб у нас по закутках марніли твори хисту (Л. Укр., III, 1952, 441).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 631.