МЕЖУВА́ТИ, у́ю, у́єш, недок.
1. перех. Проводити, встановлювати межі земельних ділянок, володінь. — В ті літа, коли межували землю, батько нашого пана по підказці Салоганового діда відчикрижив од церкви вісімдесят десятин (Стельмах, Хліб.., 1959, 281).
2. з чим, неперех. Бути територіально суміжним. Зараз із кухнею межувала вузенька кімната (Март., Тв., 1954, 454); Комунівський садок межував в полем (Донч., І, 1956, 68); // Мати спільний державний кордон. Західна частина Одещини прилягає до голубого Дунаю і межує з братньою Молдавією (Цюпа, Україна.., 1960, 237).
3. з чим, неперех., перен. Бути близьким до чого-небудь, доходити до чогось. До старих громадян ми відносилися з повагою, яка межувала з побожністю (Сам., II, 1958, 393); Спорудити іригаційну систему для Голодного Степу уявлялось таким грандіозним, що межувало з неможливим (Ле, Міжгір’я, 1953, 101).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 667.