МЕСТИ́, мету́, мете́ш; мин. ч. мів, мела́, мело́; наказ. сп. мети́, меті́м (меті́мо), меті́ть; недок.
1. перех. і без додатка. Видаляти з якої-небудь поверхні сміття, пил, сніг мітлою, віником і т. ін.; підмітати. Добра дівка — як старости йдуть, тоді мете (Номис, 1864, № 8966); — Не буду мести твоєї половини сіней та виносити твого сміття, — сказала Мелашка (Н.-Лев., II, 1956, 328); Гладкий сторож мів алею старанно, повагом (Дмит., Розлука, 1957, 7); * Образно. В червоних штанях аксамитних [оксамитних] Матнею у лицю мете, Іде козак (Шевч., II, 1953, 36); // чим. Волочачи що-небудь по поверхні, здіймати сніг, куряву тощо. Метучи розкритими полами кожуха іскристий сніг, поволі пішов [Левко] до стайні (Стельмах, І, 1962, 69).
◊ Мести́, як (мов, немо́в і т. ін.) помело́м (мітло́ю) — знищувати все на своєму шляху. Наїзниця скакала І військо немале вела, Собою всіх людей лякала І все, мов помелом, мела (Котл., І, 1952, 197).
2. перех. Піднімаючи в повітря, розвівати, розносити що-небудь (про вітер, бурю тощо). Не вітер, а буря завіяла, метучи цілі гори снігу по землі (Мирний, III, 1954, 8); Опадає листя, його метуть вітри (Кучер, Засвіт. вогні, 1947, 66); // неперех. Піднімати в повітря часточки пилу, снігу і т. ін., розвівати, розносити їх (про хуртовину, суховій і т. ін.). Надворі було хуртеча Та метелиця мете; За ворітьми коло вікон сніг горбами наросте (Щог., Поезії, 1958, 187); Це в степу увостаннє суховії метуть. До щитів розподільних поливальниці йдуть (Шеремет, Дружбою.., 1954, 12); // безос. — Ну й погода! Насилу добралася до вас. Мете — світу божого не видно (Д. Бедзик, Дніпро.., 1951, 36).
3. неперех., перен., розм. Швидко прямувати, бігти. [Карпо:] На, та й мети швидше з хати. (Дає сто рублів і випиха Агапона за поріг) (Кроп., II, 1958, 182); — Бач, як мете [наймит] до воріт. І подасться, чортове одоробло, в економію (Стельмах, І, 1962, 109).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 683.