МИГНУ́ТИ, ну́, не́ш, док. Однокр. до мига́ти. Раптом каганець мигнув і забився в агонії. Почав гаснути (Головко, І, 1957, 147); Його очі на мить спинились, і в них мигнув наче далекий виблиск пожежі (Коцюб., II, 1955, 89); Тесляр на наймичку свою, Неначе на свою дитину, Теслу, було, і струг покине Та й дивиться; і час мине, А він і оком не мигне (Шевч., II, 1963, 354); Застигла Ганна й не мигне (Дор., Три богатирі, 1959, 40); Здалека мигнули дві дівочі постаті (Кобр., Вибр., 1954, 114); По зарослому лиці селянина мигнула тінь цікавості й тривоги (Бабляк, Вишн. сад, 1960, 37).
◊ Як о́ком мигну́ти — дуже швидко, миттю. Наумиха, як оком мигнути, вхопила граматку та вкинула її в піч (Коцюб., І, 1955, 102).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 700.