МИГТЮ́ЧИЙ, а, е. Дієпр. акт. теп. ч. до мигті́ти; // у знач. прикм. Який блискає. Крізь віконце було видно, як чорне бескеття хмар раз у раз оперізувалось мигтючими поясами блискавиць (Донч., VI, 1957, 299); Здавалось їй чомусь, що далі буде щось любе, ясне — таке, як ця роса мигтюча, як те сонечко праведне тепле (Гр., II, 1963, 438).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 701.