МИРИ́ТИ, мирю́, ми́риш, недок., перех.
1. кого з ким і без додатка. Відновлювати, встановлювати мирні стосунки між ким-небудь. Розбирав [пан Адам] сварки та суперечки, мирив сусідів, давав усякі ради (Коцюб., II, 1955, 253); Се був мій знайомий друкар, .. завжди готовий до всякої послуги для справи, радий мирити, загоджувати, ширити згоду серед товаришів (Л. Укр., IV, 1954, 272); Вже вона раз мирила Ткачуків з їхніми сусідами Кухтіями, що завзялися швидше випхати переселенців з двору (Гончар, Тронка, 1963, 89).
2. з ким — чим. Примушувати терпимо ставитися до кого-, чого-небудь, примиряти з кимось, чимось. Надія, що панна Анеля часом заскочить до зали.., мирила мене з мало цікавим для мене товариством (Коцюб., II, 1955, 253); [Петро:] І це зоветься справжнім життям, це вони якось мирять з своєю вірою!.. (Мирний, V, 1955, 159).
Не [ду́же] мири́ти — мати не дуже добрі стосунки з ким-небудь; сваритися. За кису світ увесь не мирить (Барв., Опов.., 1902, 448); Ходив гомін, що старші сини покійного панотця не дуже мирять з своїми парафіянами (Н.-Лев., III, 1956, 9); Йому не хотілося, щоб про підсвинків дізналася Тетяна Іванівна, з якою Сава Йосипович не дуже мирить (Автом., Коли розлуч. двоє, 1959, 13).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 713.