МОНОЛО́Г, у, ч. Довготривала мова дійової особи літературного твору (переважно драматичного), звернена до самої себе, до інших дійових осіб або до глядача. Дай хоч дочитаю до кінця монолог, — було, кажу до його (Н.-Лев., І, 1956, 608); Для розкриття думок, переживань героя Коцюбинський часто вживав так званий внутрішній монолог. Таким, наприклад, є монолог Маланки, в якому відбито мрії жінки-біднячки про щасливе життя (Іст. укр. літ., 1,1954, 619); // Виголошення думок наодинці або перед слухачами. Аж нараз арф’ярка.. бренькнула в струни і тим перервала його монолог (Фр., І, 1955, 340); Надміру зворушений, Нен-Сагор спинився. Його пафосний монолог був зустрінутий загальною мовчанкою (Смолич, І, 1958, 416).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 796.