МОНОЛІ́ТНИЙ, а, е.
1. Прикм. до монолі́т; який є монолітом. Він вказував на колони монолітного мармуру, що підіймалися обабіч (Гончар, І, 1954, 265); // Суцільний. Безкаркасні стіни.. можна робити монолітними або класти з дрібноштучних елементів, заготовлених заздалегідь (Колг. Укр., 4, 1958, 13).
2. перен. Міцно згуртований, об’єднаний. В монолітній сім’ї радянських народів.. український народ.. досяг небувалого піднесення й розквіту (Тич., III, 1957, 430); // Цілісний, суцільний. Не можна, звичайно, ні для IX ст., ні навіть для часу, що передував йому, уявляти східне слов’янство як щось цілком монолітне в побутовому або в мовному відношенні (Пит. походж. укр. мови, 1956, 109).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 796.