МІСТИ́НА, и, ж. Те саме, що мі́сце 1, 2. [1 — й голос:] В таку містину ворогів загнав, Що легко там було їх подолати (Сам., II, 1958, 70); Христя з подругою вибрали собі містину під стінкою (Горд., Заробітчани, 1949, 44); Містина вся дика, таємнича, але не понура, — повна ніжної задумливої поліської краси (Л. Укр., III, 1952, 186); Ганні ця містина нагадала розкішні полтавські левади. Густа лугова трава, гінкі молоді очерети, клдб’я поодиноких верб (Гончар, Таврія, 1952, 339).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 749.